Насильство в сім’ї є однією з найбільш розповсюджених форм порушення прав людини. У більшості випадків протиправні дії проти когось із членів родини супроводжуються актами агресії, приниження та жорстокої поведінки. Подібні дії з боку насильника приводять до негативного фізичного, психічного та соціального стану здоров’я постраждалої особи чи кількох осіб, членів цієї родини. Як правило, найбільше страждають від сімейного насильства жінки, діти та люди похилого віку, хоча про останню категорію йдеться дуже мало.

Протягом тривалого часу в Україні на рівні суспільства проблеми насильства в сім’ї активно не обговорювалися. Правозахисні громадські організації, зокрема жіночі, стали не тільки ініціаторами захисту жертв насилля, а й спонукали державні органи влади до формування необхідної законодавчої бази щодо розширення державної систему захисту потерпілих від насильства.

В Україні діє національне законодавство, що регулює певні питання протидії насильству в сім’ї.

Насамперед, це Конституція України, яка не тільки визначає основні права та свободи громадян, а й гарантує їхній захист.

5 березня 1999 р. було прийнято Закон України «Про Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок»; який спрямовано на зміцнення інституту сім’ї, формування партнерських відносин в родині, рівного розподілу обов’язків між подружжям.

У Кримінальному кодексі України (№ 2341–ІІІ від 5.04.2001 р.) визначаються види злочинів, які пов’язані із жорстоким поводженням з дітьми, зокрема, умисне вбивство дітей; доведення дітей до самогубства; нанесення тілесних ушкоджень; побої та мордування; катування; незаконне позбавлення волі або викрадення дитини тощо.

У січні 2006 р. Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, зокрема до ст. 149 „Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини” та ст. 303 „Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією”, що дає підстави стверджувати про приведення необхідних норм українського законодавства у відповідність із Палермською Конвенцією.

Часто злочини, пов’язані з домашнім насильством, трактуються правоохоронними органами як «хуліганство». В таких випадках мова йде тільки про порушення «громадського порядку» та вияв «неповаги до суспільства», що є підставою для застосування Ст. 173 Кодексу України про адміністративні порушення (№ 8073–Х від 07.06. 2003 р). Важливо зазначити, що саме п. 2 цього Закону дає роз’яснення про міру відповідальності за вчинення насильства особою або невиконання захисного припису (у вигляді штрафу чи проходження виправних робіт).

Сімейний кодекс України (№ 2947–ІІІ від 10.01.2002 р.) належить до законів з цивільного права та регулює правові аспекти насилля у сім’ї. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Сімейного Кодексу України, сім’ю утворюють особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом та мають взаємні права та обов’язки. Тлумачення цієї норми означає, що сім’єю є не тільки особи, які перебувають в зареєстрованому шлюбі, але й особи, які проживають у громадянському шлюбі та члени їхньої родини.

Також відповідно до положення ч. 4 ст. 3 Сімейного кодексу України підставою для сімейних правовідносин окрім шлюбу, визнаються кровне споріднення, усиновлення та інші підстави, що не суперечать моральним засадам суспільства. Наприклад, захистом правових органів можуть користуватися мати чи батько, якщо вони піддаються насильству з боку власних дітей; брат чи сестра, якщо вони піддаються насильству з боку дядька чи тітки тощо.

Окремо слід зазначити, що норми цього законодавства передбачають дії, спрямовані на захист дітей від жорстокості та насильства не тільки з боку батьків, також поширюються на осіб, які їх замінюють – усиновителів, опікунів (піклувальників), прийомних батьків, батьків-вихователів.

Процедура розлучення завжди вимагає особливого розгляду, оскільки дуже часто саме її застосування створює кращі умови по відношенню до насильника, а ніж до самої жертви. Так, згідно Ст. 105 цього Закону шлюб може бути розірваний за письмовою заявою чоловіка або жінки чи за їх спільною заявою. Але процедура розлучення (Ст. 3) прописана таким чином, що її застосування не забезпечує захист жертви, якщо вона проживає спільно з особою, яка вчинила по відношенню до неї насильство на час судових процесів. Тобто в цей час насильник може продовжувати здійснювати насилля проти особи, яка чекає на кінцевий варіант судового рішення.

У цьому законодавстві є окрема стаття, яка покликана захищати права дітей на власність (Ст. 167). У ній передбачена можливість виселення з жилого приміщення батьків, якщо вони проживають спільно з дітьми, по відношенню до яких вже позбавлені батьківських прав. На практиці ця норма закону майже не застосовується: як правило, діти залишаються проживати разом з батьками, які пиячать, вживають наркотики, ведуть аморальний спосіб життя. У кращому випадку вони можуть проживати на житловій площі опікунів, які не завжди їх прописують або взагалі не включають до процесу приватизації житла. На таких дітей не поширюються пільги щодо отримання позачергового житла, хоча фактично житлом вони не забезпечені.

Подібні прогалини спостерігаються й у Житловому кодексі України, схваленому ще у 1983 році й діючому на сьогодні із численними редакціями. Часто члени сім’ї, які потерпілі від насильства, проживають спільно з особою, що вчинила щодо них насилля, через недосконалу систему визначення прав на майно та іншу власність.

Можуть також виникати складнощі щодо закріплення за дитиною житла, коли її направляють в інтернатний заклад за заявою батьків, оскільки за чинним законодавством захист прав дитини на житло з боку відповідних установ (соціальних служб, служб у справах дітей тощо) не передбачений. Тобто через недосконалість Сімейного кодексу дитина може постраждати не тільки через насилля, яке було вчинене по відношенню до неї, але й втратити свої права на житло та інше майно.