На різних етапах розвитку людської цивілізації погляди на статус жінки, її права характеризувалися неоднозначністю. Аналіз доробку мислителів (філософів, політологів) різних епох уможливив виділення трьох найбільш поширеніших позицій у цьому питанні. Одні дослідники доводили первинність чоловічої статі, обожнюючи чоловіка, а жінку розглядаючи як тілесний додаток до нього. Другі – ствердждували необхідність визнання рівності чоловіків і жінок і наявності відмінностей між чоловіком і жінкою лише на біологічному рівні. Треті ж – намагалися обґрунтувати те, що поділ на статі є неприпустимим, оскільки в майбутньому можна передбачити подолання статевих відмінностей як шлях удосконалення людства.
Проблема подолання насильства над жінками постійно перебуває в полі зору світової громадськості: було ухвалено Декларацію Організації Об`єднаних Націй про викорінення насильства щодо жінок, Конвенцію ООН про боротьбу з міжнародною організованою злочинністю та Протокол до неї про запобігання, припинення та покарання торгівлі людьми (зокрема торгівлі жінками й дітьми), Пекінську декларацію і Платформу дій, прийняту в ході 4-ї Всесвітньої конференції з питань жінок, Резолюцію про нові заходи й ініціативи, спрямовані на втілення в життя Декларації й Пекінської платформи дій, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН в рамках 23-го надзвичайного засідання.
У ст. 28 Конституції України враховані міжнародні стандарти прав людини й закріплена норма про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижую його гідність, поводженню чи покаранню. Ці положення Конституції України відповідають ст. 5 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., ратифікованих Україною. Відповідно до ст. 2 зазначеного Пакту Україна взяла на себе зобов`язання «вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту щодо прийняття таких законодавчих або інших заходів, які можуть бути необхідними для здійснення прав, що визначені цим Пактом».
Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., положення якої розвивають і уточнюють міжнародні стандарти в цій галузі. Відповідно до цієї конвенції, Україна визнала, що катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне , щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди.
Україна є учасницею Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., де в ст. 3 передбачено свободу особи від катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання. Україна також ратифікувала 24 січня 1997 р. Європейську конвенцію про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню й покаранню 1987 р., яка не дає визначення катувань, але передбачає дієвий міжнародний механізм реалізації ст. 3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Україна, виконуючи взяті на себе міжнародні зобов`язання, послідовно вживає заходів у напрямі подолання насильства над жінками. З моменту проголошення незалежності в країні сформувалася законодавча база та інституційний механізм у цій сфері. Верховною Радою України (ВРУ) було прийнято Постанову «про рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації Україні Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» (298/96 ВР), у якій прямо вказувалось на необхідність створення державних структур із надання кваліфікованої психолого-консультативної допомоги жінкам, які постраждали від насильства й зневаги в сім`ї. Зазначена постанова активізувала процес виконання нашою державою Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації про жінок».
15 листопада 2001 р. ВРУ прийняла перший в СНД Закон «Про попередження насильства в сім`ї», чим визнала як наявність цього явища в суспільстві, так і готовність протистояти йому. За визначенням вищезгаданого закону, насильство в сім`ї – це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім`ї по відношенню до іншого члена сім`ї, якщо дії порушують конституційні права і свободи члена сім`ї як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, його фізичному чи психологічному здоров`ю. Отже, жертвою домашнього насильства може стати будь-хто: жінка, яку постійно лає і б`є її чоловік, дівчина-підліток, що страждає від сексуальних переслідувань тощо.
Проблема насильства щодо жінок на сьогодні ретельно вивчається науковцями. Закон виділяє лише чотири види домашнього насильства: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне. На нашу думку, на нинішньому етапі вивченні цієї проблеми слід вести мову ще й про п`яту форму насильства над жінками, а саме: торгівля живим товаром.
Причини сімейного насильства (точніше насильства над жінкою в сім`ї) мають багато загальнолюдських рис і багато в чому схожі в різних країнах і в різних народів. Домашнє насильство над жінками має форми фізичного, сексуального, економічного, а також психічного приниження, здійсненого шляхом дискримінації, погроз і репресій.
Насильство в сім`ї є найбільш розповсюдженим явищем, що й зумовлює особливу увагу до нього дослідників, які вказують: причинами насильства є результати прагнення задовольнити свої потреби примусовими заходами. Форма прояву та ступінь насильства істотно залежить від індивідуально психологічних особливостей подружжя.
Вивчення проблеми засвідчує, що існує тісний зв`язок між домашнім насильством і рівноправністю й дискримінацією в українському суспільстві в цілому. Право на свободу від насильства – одне з головних прав людини. Насильство над жінками в їхніх домівках є порушенням основного права на безпеку людини, яке гарантується Загальною декларацією прав людини.
Проблема насильства щодо жінки є надзвичайно актуальною в Україні. Без подолання цього згубного явища в суспільстві неможливо створити сприятливі умови для самореалізації людини, вільного її волевиявлення, розвитку паритетної демократії, реалізації принципу рівних прав, свобод, і можливостей для жінок і чоловіків.
На наш погляд, проблема насильства повинна вирішуватися на рівні держави передусім шляхом удосконалення законів, які вже діють на території України і які повинні розширити законодавче забезпечення прав жінок від приниження, побиття, зґвалтування, психологічного тиску і т. п. Необхідно залучати громадські організації до розробки урядової політики та законодавства щодо викорінення домашнього насильства та забезпечити фінансову та технічну підтримку громадських організацій, які займаються протидією насильства над жінками. Залишається й упевненість у тому, що захист жінок, які потерпають від різних форм насильства, починається з прийняття прозорих законів і національної стратегії поліпшення становища жінок в Україні. Нашому суспільству дуже потрібні спеціальні служби запобігання домашньому насильству. Це зупинить багато трагедій. Останнім часом в Україні у великих містах відкриваються спеціальні психологічні консультації, спеціальні притулки, кризові центри, куди б могли звертатися жінки, які потерпають від насильства. Але це практикується здебільшого в великих містах. Необхідно створити систему медичних, психологічних і юридичних консультаційних пунктів у районних центрах, завдяки чому необхідна допомога стала б доступна потерпілим жінкам у сільській місцевості. Також необхідно створити кризові й центри з наданням юридичної, психологічної, медичної допомоги жінкам, постраждалим від домашнього насильства.
Здійснений аналіз цілком переконливо засвідчує, що сучасний погляд на права жінок – це результат тривалого розвитку людства в напрямку усвідомлення рівності жіночої й чоловічої частин людської раси.
Підсумовуючи все зазначене вище, наголосимо, що демократичний устрій передбачає не патріархальні, а егалітарні принципи статевих взаємин. Суть останніх полягає в тому, що стосунки чоловіка та жінки мусять ґрунтуватися не на принципах панування й підкорення, а на принципах співіснування статей, рівноправного партнерства, взаємовідповідальності в сім`ї та суспільстві. Без рівноправної участі жінок у житті суспільства та власної країни неможлива побудова демократичного суспільства.
Спеціаліст 1 категорії Миколаївського
районного управління юстиції В.М. Дмитречко
|
