4 листопада 1950 року в Римі десятьма європейськими державами була підписана Конвенція про захист  прав людини і основоположних свобод, яка стала фундаментом усього комплексу міжнародно – правового регулювання в галузі права людини, її законних інтересів та потреб, підписана від імені України  зі вступом до Ради Європи 9 листопада 1995 року та ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 року, після чого наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду.

            Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-

широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим 
вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних 
Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в 
межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.

Конвенцією формулюються основоположні принципи, що стосуються прав людини. Їх значення полягає в тому, що всі конкретні норми в законодавстві держав-учасниць повинні створюватися відповідно до цих принципів, які є критерієм їх законності. До таких принципів належать: базові права і свободи громадянина, виділені в Конвенції; верховенство права і наявність незалежного від влади суду; неухильне забезпечення прав людини. Наведені принципи мають стати основним елементом становлення сучасної української державності.

Наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надало всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського суду в разі порушення нашою державою, її органами, посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України. Це право передбачено ст. 55 Конституції нашої держави, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту.

Провідний спеціаліст МРУЮ

Аліна Якубів